Стежини до Драгоманівського гнізда

Якщо йти стежкою у незнайомій місцині, то обов’язково вийдеш до річки, дороги, криниці, села. Непримітна, біжить вона, позначаючи кроки попередників і вектор загального напрямку. У дослідженні життя і творчості видатних людей образ стежки – не новий, навіть банальний. Але як краще за нього скажеш про довгий шлях крізь непізнане до духовного джерела думок і почуттів національних геніїв.

Для нового маршруту, прокладеного у Гадячі палкими прихильниками української історії та культури, це не тільки яскравий образ або публіцистичний штамп, це реальні осінні стежки від першого будинку родини до дзвінкого Зеленого гаю. Так, 22 жовтня 2016 року було апробовано маршрут «Лесинами стежками» у рамках реалізації проекту «Літературно-краєзнавчих маршрутів «Земляки».

Щоб повною мірою відчути і зрозуміти глибину постаті та творчого таланту Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Драгоманова, треба йти за ними крок за кроком, від батьківської хати до високих пагорбів Драгоманівської гори. Учасники туристичної групи, серед яких були письменники, журналісти, викладачі, педагоги, працівники культури, бібліотекарі, першими торували стежину пам’ятними місцями славного Гадяча. Громадський екскурсовод, краєзнавець Ірина Орлова, а також завідувачка відділом родини Драгоманових Гадяцького історико-краєзнавчого музею Вікторія Левицька натхненно розповідали про родину Драгоманових, починаючи з дідів-прадідів і закінчуючи нащадками славетного роду. Поволі складався образ справжніх патріотів своєї землі, залюблених в усе українське, починаючи з вишиванок і закінчуючи великою працею з утвердження державності України. Документи, фото, особисті речі родини, що зберігаються в краєзнавчому музеї, відтворили атмосферу формування характерів і життєвих позицій сестри Ольги і брата Михайла Драгоманових, освіченість, світогляд, таланти яких зросли величчю Лесі Українки. Ще трирічною дівчинкою Лариса Косач уперше відвідала Гадяч, а потім щоліта гостювала у бабусі Єлизавети Іванівни у краю «лагідної краси». Слухаючи фортепіанну гру вихованки Гадяцької дитячої музичної школи, екскурсанти як уперше переживали трагедію прощання із «моїм фортепіано», відчули льодове дихання хвороби, яка змінила долю дівчини, але викувала з неї велику Прометеєву доньку.

Могутнім акордом стала подорож до Зеленого гаю, де кожне дерево пам’ятає велику родину Драгоманових-Косачів. А «хороша хата» на високому пагорбі приймала «приятелів з усього світу», як писала Леся Українка до Ольги Кобилянської у відомому листі, де назвала Полтавську землю Україною, «що українішої немає…». Екскурсантів-першопрохідців зустрічали живі картини з творів Лесі Українки, супроводжували рядки її віршів у майстерному виконанні студентів Гадяцького училища культури імені І.П. Котляревського. А на могутній спів хору Гадяцького районного будинку культури, що пролунав гаєм: «Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянути ще раз на рідну країну…», озвалися природні сили і вітер, наче живий, пробіг вершинами дерев. Чи не знак від Лесі?

Завершилася подорож знайомством із Гадяцькою центральною районною бібліотекою імені Лесі Українки, якій виповнилося 155 років. Її історія тісно переплетена з життям Драгоманових-Косачів. Завдяки проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» тут відкрито музейну кімнату з історії бібліотеки, де зберігаються унікальні експонати, пов’язані з життям і творчістю видатних представників родини Драгоманових.

У бібліотеці було переглянуто першу частину документального фільму «Стежками Лесі Українки» (автор та режиссер – Інна Дідик, оператор – Дмитро Старіков, монтаж – Лариса Шаповалова, Сергій Мохунь, виробництво – Філія НТКУ Полтавська регіональна дирекція «Лтава», 2016 р.). Автор фільму і керівник майстерні пам’яті по Гадяцькому напрямку – член НСПУ Інна Снарська (Дідик) поставила останню емоційну крапку в справі відкриття маршруту. Якщо історична, краєзнавча, біографічна інформація сприймалася здебільшого розумом, виконання творів – емоціями, то тут включилися справжні почуття. Мистецтво кіно, мистецтво кадрів змушує бачити заданий ракурс, виділяти головну деталь, запам’ятовувати потрібний колір. Мозаїка вражень склалася в завершену картину. Ми відчули справжню Лесю. Разом із нею пережили драматичне кохання, обрамлене вже знайомими краєвидами. Добре знаючи телевізійні роботи Інни Дідик, можна говорити про особливу ліричність її фільмів, унікальну здатність поєднати документальну і художню стилістику. Тут завжди живе поезія, символічність образів і кольорів. Від фільму залишилося відчуття єднання з землею славетної української родини, надія на відродження її святинь і перш за все – «хорошої хати» Олени Пчілки і Лесі Українки. Віриться, що зусиллями молодих і енергійних полтавських письменників Інни Снарської, Наталії Кірячок, Олени Гаран так і буде, і Зелений Гай буде приймати приятелів з усього світу, буде тим музеєм, куди потягнуться екскурсійні стежини.

Ольга Орлова, 

доцент кафедри світової літератури ПНПУ ім. В.Г. Короленка